В рамках інформаційної кампанії «Ми пам’ятаємо! Ми – сильні!», започаткованої Українським інститутом національної пам’яті до 85-х роковин Голодомору, ми продовжуємо публікувати матеріали, присвячені цій темі.
До 75-х роковин Голодомору місцевими пошуковими групами проводилась робота щодо збирання свідчень очевидців Голодомору 1932 – 1933 років, які на той момент проживали на території Кремінського району. Протягом двох років члени пошукових груп, а це, в основному, працівники бібліотечних філій, співробітники районного краєзнавчого музею опитували людей, старших 75 – ти років. 
Всі зібрані свідчення очевидців Голодомору 1932-1933 років, зібраних на території району, увійшли до збірки «Забуттю не підлягає…», яка вийшла у тираж у 2008 році дуже обмеженою кількістю. 
Пропонуємо до вашої уваги декілька свідчень з цієї збірки.

Чередниченко Пелагея Стефанівна, 1924 року народження, с. Боровеньки
"За голодомор страшно згадувати. Жили ми батько, матір і четверо дітей. Держали пару волів, дві корови, сіялка, плуг, борона. Коня запрягали і їхали в поле працювати. Батькова сім’я разом із братовою жили і працювали в полі. Прийшли з сільської ради виконавці й забрали весь інвентар, коня, корів, волів. Пішли і батьки в колгосп робити. Мати дояркою робила, а батько - в полі. Хоча батьки і робили, а з голоду померли. 
Батько помер 5 травня, як зараз пам’ятаю. Знаю, як мама померла. Ми нарвали з сестрою вишеньок червоненьких. Бігли, несли, принесли, а мама не ворушиться. Померла і середня сестра. Старшу сестру залишили в хаті, а мене і меншу сестру віддали в патронат. Там у патронаті ми дожидали смерті, лежали пухлі. Не пам’ятаю, як я вилізла звідти. 
По селу на дрогах їздив дід, збирав мертвих. Яму копати нікому, всі пухлі. Викинуть з дрог мерців на кучу, нікому землею присипати. Старша сестра забрала мене до себе, і ми пішли в колгосп працювати. Випарювали полову і з неї вибирали зерно з кукурудзи.
Також ходили по людях – заробляли, щоб хтось дав щось поїсти. Так ї вижили".

Нікітін Іван Григорович, 1925 року народження, с. Голубівка
"У 1928 році розпочалась колективізація. У колгоспі, насамперед, йшли п’яниці і бідняки, які розкулачували більш заможних селян. До 1932 року у селян позабирали майже все зерно, худобу, птицю. Обклали людей податками, забрали весь хліб. Люди ховали зерно, хто де зможе. 
Один селянин у кучі навозу викопав яму і сховав п’ять мішків зерна, накрив дошками і закидав навозом. Це побачив сусід, який розповів активістам. Вони прийшли і почали піками перевіряти по городу, по подвір’ю і знайшли це зерно, забрали все по зернину. Зайшовши в хату, знайшли у розбитому глечику до кілограма квасолі і те забрали. Діти лишились голодні. 
Кулаків розкулачували так. Збирали всі пожитки на віз, сажали туди дітей і вивозили за село, кажучи, що тут їх місце. Чоловіки із розкуркулених сімей йшли в безпаспортний Донбас, де приживались і забирали туди свою сім’ю.
Мій батько був у активі. Він написав доповідну у м. Сватове із питанням: «Що ж ми робимо? Ми ж грабуємо свій народ…». За цю доповідну його мало не вбили, і він був вимушений тікати до Москви.
Нас у сім’ї було дві тітки, бабуся з дідусем, мама і сестра. 
Зима тоді була дуже люта. Світла не було, світили олією. Топили соломою, соняшником, качанами з кукурудзи. Варили кожен день борщ та кашу, зварену з проса, товченого в ступі. Для того, щоб зварити кашу, бабуся щоночі вставала і товкла просо. Також ще пекли «чортоплясики» - товчені качани кукурудзи і гарбуз. Ловили горобців, граків та інших птахів і варили. 
Одного разу до нашої хати зайшла жінка з іншого села з проханням дати щось поїсти. Бабуся тоді відповіла, що і ми самі пухнемо від голоду. А жінка, вийшовши з хати, впала й померла. Ми дуже плакали за нею, але нічим не могли допомогти. 
… А бабусин рідний брат, дуже гарний майстер по дереву, робив лави, ступи і багато іншого. Коли він відчув, що не виживе, вийшов з хати, постояв на вулиці і сказав сину: «Ти, сину, вступай у колгосп, рятуй дітей, а я вже буду помирати. Я оце попрощався з сонцем». Ліг в хаті на долівці й помер голодною смертю.
У 1933 році я пішов до школи. У школі організували їдальню. Годували дітей капустою (капусняк) на сніданок. Хліба не було. А діти йшли хоч капусти попоїсти. У колгосп заманювали калачем – пишка з вівсяної чи житньої муки. Зранку кожному, хто приходив до колгоспу давали калач, а потім відправляли на буденні роботи".